(no subject)

[vyuko_z_lycka]

Повзи на любов, як тебе поманить, через міни і лази.
А коли між рядами торговими ходиш – не забудь про каси.
На роздоріжжях лишайсь уважним, читай таблички.
Має комаха й людина кажна до себе відмички.
Які б замки не врізали хитрі, що б не казали, –
Хоче, щоб інші їх відімкнули чи хоч би зламали.
Бійсь на банкеті у друзів зради й нічого більше.
А коли тебе вестимуть до страти – ніжності бійся…

Comments

[vyuko-z-lycka.livejournal.com]

В невеликій хатинці на самому краю густого і темного лісу жило маленьке чебурашеня. на ймення Вухастик. щодня Вухастик відкривав мацьопе віконце своєї затишної хатки і чекав сходу сонця. тоді аромат запашного свіжозавареного ним чаю наповнював цілу галявину поряд з його хатиною. інколи внюхавши ці пахощі у гості навідувався його старезний друзяка кріт Марко, відомий у лісових кругах своїми вишуканими манерами і зварйованими сусідами - білками. але найчастіше Вухастик проводив ранки і навіть решту дня в самотині. читав, ходив на прогулянки, замальовував свої барвисті сни.
і ніби все було у Вухастика, але чогось пухнатому його серцю не вистачало. він і сам не розумів чого. тому одного літнього ранку він вирішив зібрати свого наплечника і вирушити у невідому йому дорогу. дорогу у пошуках себе.
першим про його від"їзд дізнався кріт, бо саме прийшов на запах чаю зі своїми харчами. він не любив чебурашачі делікатеси, які йому завжди пропонував Вухастик, тому і зараз, відмовившись, захрумкотів своїми корінцями.
- куди ти зібрався?- запитав кріт чебурашеня.
- у світ.
на цьому і попрощалися.
Кріт побрів до себе під дуби, мугикаючи популярний цього місяця у лісі мотив, а Вухастик - сам не знаючи куди, по ще знайомій стежині.Він ще не знав скільки років проведе в цій своїй дорозі по світу, і що зним на ній трапиться.Та одне він безперечно знав, він там, попереду знайде себе...

[vyuko-z-lycka.livejournal.com]

Про кого цю казочку сплів вирішуйте самі, я сам цьго ще не зрозумів...

[vyuko-z-lycka.livejournal.com]

Як ми літаємо…

Дуже самотньо, хоч поруч стільки людей,
Голос коханий, ще пам'ять його не забула,
Не вистачає мені твого сонця й тебе,
Я вже відчув все сповна, ти ще глибше відчула…

Списано сотні листів, есемесок смішних,
Я не навчився ще плавити в щастя самотність,
Доля готує для нас стільки фокусів злих,
Тим випробовує нашу життєву готовність.

Я ще не винайшов формули вічного руху,
Знаю лише, що в тобі я знайшов сенс буття,
Не існування для тіла, а прагнення духу,
Стати єдинопрекрасним поривом де ти є і я!..

Просто торкнутись, відчути всю велич поверхонь божественних,
Око своє милувати і бачити сонце в тобі,
Тисячі іскорок нами невидимих,
Від поцілунків злітають у космос з землі!

Дуже самотньо, хоч небо сміється привітно,
Ти лише знаєш як добре нам вдвох,
Я все приймаю на себе, проте все не згідний,
З тим, що все тут і не можна торкнутись зірок!

Дай мені руку і довго не думай,
Посмішку милу свою подаруй,
Дві непомітні божественні тіні,
В світлі зірок! Ти люби! Не сумуй!..

[vyuko-z-lycka.livejournal.com]

Нестримні конвульсії сизої ночі,
Кардіограми б'ються в обман.
Ловлять спогади холодом очі,
Знаходять тільки сірий туман.

У димці прозорі доля малює картини,
Десь вітер в алеях розвіює сум,
"Немає в житті половини!",
Співає душа словами надірваних струн.

В аорті пульсує нестримне бажання,
Вуста обпікають гарячі слова
"Це тільки самотнє кохання",
Сутінки змови тамує зима.

Сніги замітають узбіччя,
Мрії серце роз'пяли на хрестах
Бувають в житті протиріччя,
Коханки приходять лиш в снах.

У різнобарвних відголосках раю,
Порочний ангел, як потрапив ти сюди?
За твоє сонце нині я вмираю,
Аби навіки залишитися тобі.

Я стріли неба у долонях затискаю,
Біжить струмком гаряча кров,
Хіба ж не бачиш, що тебе кохаю?
Навіщо про любов повторюю я знов?

Мої слова не варті вже ж нічого,
Вони тобі лиш тільки в сміх,
Для тебе я крапля неба нічного,
Для мене ж ти - найтяжчий серця гріх.

Ти ангелом для мене стала,
Порочним ангелом нічної тишини,
Мене ти мовчки серед ночі убивала,
Лишивши в спогад ці болючі сни.

А я ж тобою так навчився жити,
По краплі віддавши почуття свої живі,
І як тепер мені узяти розлюбити,
Чомусь ніяк не мислиться мені...

То нічого, що ти не зі мною,
То нічого, що серце нині болить,
Я мертвою умиюсь водою
І липа тихенько тоді затремтить.

На могилах змарніле нависне прощання,
Осінь сипне колючим холодним дощем,
Десь у далеч птахом відлине кохання,
Наше щастя огорнеться плющем.

Заплакано скрикне серце стражданням,
Сльозами з-під вій впадуть пелюстки,
Засумуєш тоді вічним чеканням,
Краплі крові прощальні напишуть листки.