(no subject)

Хай запахом твоїм живе цей світ,
І жоден промінь не забуде, хто тут вірить,
З небес на землю, з зір і до боліт,
Твій пафос мою душу знову тішить.
Сказати можна все, чого ти прагнеш,
Майбутнє зупинити порухом руки,
Любити, вірити і знати, що не зрадиш,
Від болю падати, вставати й далі йти.
Мільйон мішків ці плечі вже зносили,
А скільки нив лягло і проросло?!!
На найкоротші фрази вже немає сили,
Пробите дно в човна, поламане весло...
А ти хотів садок свій доглядати,
Слова садити, щоби паростки нові
Могли цю темінь сітлом проривати,
Щоб мову твою дивну розуміли і чужі!
Старі паркани, вулиці з розбитого асфальту,
Розхристані книжки під ноги як лайно,
Ти можеш більше не розповідати,
Як воду перетворював в п’янке вино.
Якщо це сон був, то тримай мене за руку!
Не загубися серед відчаю сліпих!
Та ницість не для твого непокореного духу!
Твої висоти не для смертних, а живих!
Тобі потрібні всі ці подарунки?
Поклони, гімни, побажання і пісні?..
Це їм потрібно дати нитку для рятунку!..
Для них твої слова високі і страшні!..
Як завжди старші стануть і розкажуть,
Про те, як йти, коритися богам...
Облудою солодкою весь світ в очах намажуть,
Повіривши собі й своїм словам.

Вся критика летить й лягає поруч,
Всі луки й стріли повмирали назавжди,
Прозріли від життя такого очі,
І я кажу собі – „Душа! Не підведи!..”





Завтра...
А точнише вже сьогодні в KILLA хрестини його донечки...
Була легенька мрія що хрещеним батьком буду я, принаймні я хоч повністю до кінця уявляю що це таке ...
Та мрії залишаються лиш мріями...
Та всеж нам не заважає бути досить так файни друзями !

(no subject)

Ніч…Місячна червнева ніч, напоєна духмяними пахощами літа. Легкий вітер віє над полониною, доносить десь із вершин Ґорґан настояний солодкий дух гірських квітів і гіркий присмак випаленого спекою полину. . Так в нічній прохолоді пахне кохання, людське щастя і біль розлуки, печаль. Навстіж відчинене вікно…В кімнату м'якими фіолетовими обрисами плине темінь ночі, несе на своїх безтілесних крилах неземне і таке звичне почуття. Світ радіє життю, світ плаче в журбі…
В постелі, під легкою ковдрою лежить така ще зовсім юна дівчинка з дитячим, трохи наївним виразом обличчя. Волосся м'якими шовковими хвилями розсипалось по подушці. Вона спить…Важкими свинцевими обрисами на її милому личку лежить якась глуха печаль. А на ледь –ледь відкритих вустах грає легка усмішка, така вимучена, неначе крізь сльози.
Вже котру ніч вона знову цей сон. Він почав їй снитися, коли доля підготувала їй чергове випробовування, коли той, кого вона рахувала найріднішим, хто був її чоловіком в один день з винуватою безглуздою посмішкою сказав: «Вибач, я тебе розлюбив. Нам потрібно розійтись…». Ця фраза: «Вибач, я тебе розлюбив!,,» боляче шарпала її зранену душу. У мозку глухим стогоном відлунювало: «Чому?», - ця фраза неначе злий рок переслідувала її кілька останніх років. Спогади і думки про минуле, про те, що вже не можна було повернути і змінити боляче різали її свідомість. Запізно… Вона в ці хвилини згадувала його. Того,, кого так безжалісно колись відштовхнула. Лише тепер вона усвідомила, що лише він і ніхто інший не міг зробити її щасливою. Пальці самі набирали його. Завчений давно на пам'ять номер телефону, але … На іншому кінці байдужий голос оператора повторював звичну фразу׃ «Зараз на жаль відсутній зв'язок з вашим абонентом …» Зараз…Коли ж???...Напевне, Ніколи!
А він приходив у її сни щоночі. Спочатку, як щось непевне, безтілесне, безформенне. Попервах вона нічого не розуміла, до чого цей сон і лише в глибині підсвідомості відчувала, що в цьому якась загадка, таємниця її власного життя. В якийсь момент героєм її сновидінь став її колишній друг. Якого вона відштовхнула і втратила назавжди. Тоді вона зрозуміла, що він – це те саме кохання, елементарне щастя, якого вона так прагнула, шукала і яке було поруч.
Сон… Він стояв перед неї, так близько, поруч,, її вуста ловили його подих. Руки самі до нього прагнули. Ніжно обнімали його голі плечі, дотиком пестили шкіру на обличчі, пальці заплутувалися у волоссі. Ось він, такий жаданий, рідний і близький. Перший несмілий доторк губ, такий чарівний, ніби вперше, поцілунок – які ж в нього солодкі вуста! Якась хвиля пробігає тілом. Бентежить єство. Серце тремтить, здається, от – от вилетить пташкою з грудей. Вони вже надто близько один від одного, їх вже нічого не може роз'єднати.. Як приємно поруч з ним, просто покласти голову йому на груди і спати бентежним сном, відчуваючи його присутність, таку ніжну потрібність. Ці хвилинні поцілунки, обійми, як не хочеться його відпускати… І, раптом…Ні, не може бути! Вона ще не усвідомила, що прокинулася, не хоче розплющувати очі, щоб не втрати останні кадрики цього «фільму» з назвою «кохання»…
Це лише сон!... Знову!... Вкотре!... Чому ж така жорстока доля??? По щоках течуть сльози, подушка стає мокрою від них. Місяць заглядає в шибу, вітер гойдає фіранку, на подвір'ї скрипить гойдалка. З останніми краплями сну зникає, розчиняється як туман в повітрі чарівний світ дитинства. «Маленька дівчинка» потрапляє із своїх мрій і снів у жорстокість життя…
Він був грандіозним дурнем, він її втратив...
Це страшне слово "назавжди"...
Він втратив ціль до якеї повинен йти...
Вони розійшлись назавжди, щоб жалкувати про це вічно...
Для чого ?

(no subject)

Останнім часом відчуваю брак творчого натхнення, муза взяла відпустку і полетіла відпочивати кудись в Карпати. Літо все ж таки... Та справа навіть не в цьому...

Справа лиш у тому, що все стало надто спокійним і стабільним в моєму житті. Стабільні стосунки, стабільні друзі (полова поступово відсіюється), стабільна душевна рівновага. Немає адреналіну. Причому тут це? Та притому...

Перечитував на днях свої вірші і дійшов висновку, що читати їх людині зі слабкими нервами, схильністю до суїциду і песимістам неварто. Надто багато негативних емоцій, сірих похмурих картин, вовчого виття. Виявляється, писати я можу лиш тоді, коли моя муза ридає гіркими сльозами, коли переймається суспільними проблемами, але переважно - моїми...