vyuko_z_lycka | (no subject)

(no subject)

Повзи на любов, як тебе поманить, через міни і лази.
А коли між рядами торговими ходиш – не забудь про каси.
На роздоріжжях лишайсь уважним, читай таблички.
Має комаха й людина кажна до себе відмички.
Які б замки не врізали хитрі, що б не казали, –
Хоче, щоб інші їх відімкнули чи хоч би зламали.
Бійсь на банкеті у друзів зради й нічого більше.
А коли тебе вестимуть до страти – ніжності бійся…

Threaded | Flat

В невеликій хатинці на самому краю густого і темного лісу жило маленьке чебурашеня. на ймення Вухастик. щодня Вухастик відкривав мацьопе віконце своєї затишної хатки і чекав сходу сонця. тоді аромат запашного свіжозавареного ним чаю наповнював цілу галявину поряд з його хатиною. інколи внюхавши ці пахощі у гості навідувався його старезний друзяка кріт Марко, відомий у лісових кругах своїми вишуканими манерами і зварйованими сусідами - білками. але найчастіше Вухастик проводив ранки і навіть решту дня в самотині. читав, ходив на прогулянки, замальовував свої барвисті сни.
і ніби все було у Вухастика, але чогось пухнатому його серцю не вистачало. він і сам не розумів чого. тому одного літнього ранку він вирішив зібрати свого наплечника і вирушити у невідому йому дорогу. дорогу у пошуках себе.
першим про його від"їзд дізнався кріт, бо саме прийшов на запах чаю зі своїми харчами. він не любив чебурашачі делікатеси, які йому завжди пропонував Вухастик, тому і зараз, відмовившись, захрумкотів своїми корінцями.
- куди ти зібрався?- запитав кріт чебурашеня.
- у світ.
на цьому і попрощалися.
Кріт побрів до себе під дуби, мугикаючи популярний цього місяця у лісі мотив, а Вухастик - сам не знаючи куди, по ще знайомій стежині.Він ще не знав скільки років проведе в цій своїй дорозі по світу, і що зним на ній трапиться.Та одне він безперечно знав, він там, попереду знайде себе...

Як ми літаємо…

Дуже самотньо, хоч поруч стільки людей,
Голос коханий, ще пам'ять його не забула,
Не вистачає мені твого сонця й тебе,
Я вже відчув все сповна, ти ще глибше відчула…

Списано сотні листів, есемесок смішних,
Я не навчився ще плавити в щастя самотність,
Доля готує для нас стільки фокусів злих,
Тим випробовує нашу життєву готовність.

Я ще не винайшов формули вічного руху,
Знаю лише, що в тобі я знайшов сенс буття,
Не існування для тіла, а прагнення духу,
Стати єдинопрекрасним поривом де ти є і я!..

Просто торкнутись, відчути всю велич поверхонь божественних,
Око своє милувати і бачити сонце в тобі,
Тисячі іскорок нами невидимих,
Від поцілунків злітають у космос з землі!

Дуже самотньо, хоч небо сміється привітно,
Ти лише знаєш як добре нам вдвох,
Я все приймаю на себе, проте все не згідний,
З тим, що все тут і не можна торкнутись зірок!

Дай мені руку і довго не думай,
Посмішку милу свою подаруй,
Дві непомітні божественні тіні,
В світлі зірок! Ти люби! Не сумуй!..

Нестримні конвульсії сизої ночі,
Кардіограми б'ються в обман.
Ловлять спогади холодом очі,
Знаходять тільки сірий туман.

У димці прозорі доля малює картини,
Десь вітер в алеях розвіює сум,
"Немає в житті половини!",
Співає душа словами надірваних струн.

В аорті пульсує нестримне бажання,
Вуста обпікають гарячі слова
"Це тільки самотнє кохання",
Сутінки змови тамує зима.

Сніги замітають узбіччя,
Мрії серце роз'пяли на хрестах
Бувають в житті протиріччя,
Коханки приходять лиш в снах.

У різнобарвних відголосках раю,
Порочний ангел, як потрапив ти сюди?
За твоє сонце нині я вмираю,
Аби навіки залишитися тобі.

Я стріли неба у долонях затискаю,
Біжить струмком гаряча кров,
Хіба ж не бачиш, що тебе кохаю?
Навіщо про любов повторюю я знов?

Мої слова не варті вже ж нічого,
Вони тобі лиш тільки в сміх,
Для тебе я крапля неба нічного,
Для мене ж ти - найтяжчий серця гріх.

Ти ангелом для мене стала,
Порочним ангелом нічної тишини,
Мене ти мовчки серед ночі убивала,
Лишивши в спогад ці болючі сни.

А я ж тобою так навчився жити,
По краплі віддавши почуття свої живі,
І як тепер мені узяти розлюбити,
Чомусь ніяк не мислиться мені...

То нічого, що ти не зі мною,
То нічого, що серце нині болить,
Я мертвою умиюсь водою
І липа тихенько тоді затремтить.

На могилах змарніле нависне прощання,
Осінь сипне колючим холодним дощем,
Десь у далеч птахом відлине кохання,
Наше щастя огорнеться плющем.

Заплакано скрикне серце стражданням,
Сльозами з-під вій впадуть пелюстки,
Засумуєш тоді вічним чеканням,
Краплі крові прощальні напишуть листки.

Threaded | Flat